Старенька жіночка хотіла поміж рядами в магазині, визираючи найдешевший товар. У голові складала меню на сьогодні, щоб вкластися в тих кілька копійок, які були в неї в кишені.

– Скажіть, бабусю, а що ви хочете купити?

На бабцю Дусю уважно дивилася дівчинка років восьми.

– Навіщо тобі це, дитинко?

– Ми з татом вам купимо.

– Що купите? – розгубилася бабця Дуся.

– Ну, що ви хочете …

– Так я це … Просто по хліб зайшла.

– Значить, купимо вам хліба. Тату, йди сюди!

Підійшов чоловік.

– Ви не соромтеся, – сказав він бабі Дусі. – Ми з донькою іноді приходимо в цей магазин, і вона вибирає когось, кому хоче допомогти. Що ви хотіли купити?

– Не треба, діточки, – ще більше розгубилася бабуся. – Я і пенсію отримую, і городик у мене є, і п’ять курочок … Це ви в місті за все платите, а ми в селі … Хіба нам багато треба? Спасибі вам, дітки … Дай Бог вам здоров’я!

– Ні! – не відступала дівчинка. – Я знаю, що вам важко … Це ж видно! Ми обов’язково вам допоможемо. Що вам ще, крім хліба?

Баба Дуся не знала, що сказати.

– Ну, я іноді ще беру сто грамів ковбаски. Прямо тут, біля магазину, з хлібом її і їм. Сто грамів … Найдешевшої.

– Показуйте, – сміливо сказала дівчинка, – повертаючись до прилавка з ковбасами.

Бабуся довго розглядала вітрину.

– Так тут зараз і немає такої … Я беру ту, що гривень за 50, за 60 … А тут дивіться які ціни! Ні, не треба, діточки. Спасибі вам…

– Зрозуміло, – знову заговорив тато. – Ви, бабусю, постійте тут ось з цим візком, а ми з донькою зараз швидко візьмемо все, що вам потрібно. Віка, вибирай.

– Не треба, діточки, – почала знову баба Дуся, але ніхто її вже не слухав.

Коли я під’їхав до магазину, побачив на розі стареньку бабусю. Біля її ніг стояв пакет. В руках вона тримала хліб і пів палки вареної ковбаси.

Підійшов, тому що помітив – бабуся плаче.

– Що трапилося? – питаю.

Бабуся мовчала, а потім каже:

– У тебе, дитино, немає в машині ножа. Мені б відрізати шматочок ковбаски, а то бачиш … Це дуже багато.

Приніс ніж. Відрізали і хліба, і ковбаси. Решта бабуся акуратно поклала в пакет до круп, макаронів і мандаринів.

– Так чого плачете? – знову питаю я.

– Не знаю, дитинко, – відповіла баба Дуся і розповіла мені історію, яку ви тільки що прочитали вище.

Вона відкушувала маленькими шматочками то хліб, то ковбасу … А на щоках сльози …

Історія справжня і навіть важко сказати добре це чи погано. Погано тим, що люди й справді так живуть. А добре, бо для когось це може стати наукою. 

А які прояви людської доброти помічали ви?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Джерело